На конкурс «Ярмарок сміху»

Чого йому не стачало?

(Гумореска)

В селі якось гостювала панночка примхлива.

Та все себе вихваляла: «Я така вродлива,

І розумна, і багата, і знатного роду.

Та ще й добра – повна хата».

То ж, примхам в угоду,

Якось вона захотіла порося купити,

Та ні в кого не спитала, що ж із ним робити?

То ж воно весь час хворіло, худло все та сохло,

А, невдовзі, відболіло, бідолажне, здохло.

«Чим годують їх на фермі?

Картопля. Помиї.

Чом же там вони не мерли, а гладшали в шиї?

Чого цьому не стачало? – панночка питала, -

Я ж лиш кофе з кренделями йому подавала.

Чому ж йому не вдалося нагуляти сала?»

– Такі панночки є всюди: багаті, гарненькі,

Як до діла, то виходить, що вони – дурненькі.

Кмітливий вівчар

(Гумореска)

Пан пихатий верхи скаче

Пагорбом високим

А внизу він ясно баче

Зарослі осоки.

За осокою – болото, –

«Трясця його мамі.

Бач, виблискує, сволото,

Як шедевр у рамі» -

Тут вівчар йому зустрівся,

Випасав отару.

Як сірник, пан загорівся:

«І надам я жару

Цьому телепню сільському,

Як правди не скаже,

І доріженьки додому

Мені не покаже».

«Гей, – кричить він, – чи в болоті

Дно тверде, небоже?

Тим, хто виріс у чесноті,

Брехати негоже».

«Дно тверде», – вівчар одмовив.

Пан помчав щодуху,

Дурень повний. Не помітив,

Як по самі вуха,

Опинився у багнюці.

Кричить, лементує:

«Отака-то твоя правда?

Хто мене врятує?»

«Не брехав я, – вівчар каже, -

Ви ж мене питали,

Чи дно тверде? А до нього

Ви ще не дістали».

Людмила Максакова, м. Одеса

Телесеріали

Щоб ми з вами довго жили і не помирали!..

Хтось придумав таку штуку – телесеріали.

Кажуть, що останнім часом померлі приходять –

То посудом тарабанять, то по хаті ходять.

Та не треба їх боятись, не треба молитись!

То вони прийшли додому, щоб фільм додивитись.

Бо то є така зараза, як почнеш дивитись,

То не можна вже від неї ніяк відчепитись.

Працювати не дають серіали модні:

Як не каша підгорить, то свині голодні.

І отак туди-сюди, скачеш без упину,

А вони їх, як на гріх, тягнуть, мов резину.

…Двоє гарних молодят дитинку зачали.

Так ми, дурні, триста серій на неї чекали.

В нашім селі жіночки теж такі ходили,

То вони на рік раніше неї народили.

Ще якби крутили їх щодня без перерви,

А то ж ні, холера ясна, вивіряють нерви.

Вистрелять в якусь заразу, що серцю не люба,

І чекай до понеділка – а чи вріже дуба?

Коли ж іще починають рекламу крутити –

Так і хочеться в екран чимось запустити.

І існує ще одна маленька проблема,

Так би мовить правильніше, наболіла тема.

Коли ми були дітьми і спати вкладались,

То казали нам батьки, щоб ми відвертались.

І ми мусили покірно, мовчки відвертатись,

Бо в нічнім кіно герої могли цілуватись.

А тепер, як не крути, час не повернути.

Відвертайсь, не відвертайсь – сексу не минути.

Бо хоч вранці увімкнеш, хоч посеред ночі,

Чути все одне і те ж: «Як я тебе хочу…»

«А щоб ви всі показились!» – хочеться сказати,

Та усе ж від серіалів нас не відірвати.

От і думайте тепер, що ж його робити:

Чи продати телевізор, чи подовше жити…

Світлана Киянчук, Березівський район

У капусті

Знаю, звідки я взялась –

Мама розказала,

Що мене в ранковий час

В капусті піймала.

Зовсім я тоді була

Крихітка маленька,

Добре, що мене знайшла

Матінка рідненька.

Добре, що я не втекла

На город сусідки,

Бо це зараз би жила

У чужої тітки.

Все це добре, а проте

Я сестри не маю.

Хай капуста підросте –

Піду упіймаю.

Любов Шишацька, с. Ставкове, Березівський район

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті